Не стільки про фільм, скільки про власне ретроградство, якому я піддаюся без спротиву, і яке то втішає, то розворушує моє соціальне позадництво, понівичений часопростір та божевільний ревізіонізм.
Певно, якби не війна, мій контакт із сучасністю був би питоміший і вільніший, а погляд у прийдешнє — не такий зачумлений й відступницький. Але тепер усе, що нею не пошматоване, належить минулому. І, попри те, що в цьому минулому простерто передумови сієї війни та інших, там само й все моє знання про те, хто я поза нею — і невичерпна кінематографічна маячня про війни та непропорційно розлогий проміжок між ними. Припускаю, що якби зібрати всі стрічки про 60-ті, їхня сумарна тривалість може перевершити ті десять років, що формували ці часи.
Це кіно про інший час, у якому я теж ніколи не жила, а з часу, коли з телевізора лунав один й той самий чоловічий голос дубляжу К1, що переходив із кіна в кіно, ніби воно не припиналося ніколи. Як безкінечний трюк вступної сцени — повз якого телевізора пройти мені тепер, аби опинитись без жодного наміру перед такою наглою операторською витівкою? Фільм в цілому — провал, проторений амбіцією, і все ж краса цього провалу мені здається звабливою, відчувати цю амбіцію мені приємно. Знімання за дурні гроші, приземлення «Конкорда», що десяток секунд потопає в помаранчевій млі — таке життя, здається, не судилося мені (нам)?
З уже минулого / ще нещодавнього:
«Літак Мрія пролітає над садами Джардіні, але не відкидає тіні. [...] Чи може мріяти (про тінь над садами Джардіні) країна, яка знаходиться в глибокій економічній кризі та ще й відкритому воєнному конфлікті?»
Не стільки про фільм, скільки про власне ретроградство, якому я піддаюся без спротиву, і яке то втішає, то розворушує моє соціальне позадництво, понівичений часопростір та божевільний ревізіонізм.
Певно, якби не війна, мій контакт із сучасністю був би питоміший і вільніший, а погляд у прийдешнє — не такий зачумлений й відступницький. Але тепер усе, що нею не пошматоване, належить минулому. І, попри те, що в цьому минулому простерто передумови сієї війни та інших, там само й все моє знання про те, хто я поза нею — і невичерпна кінематографічна маячня про війни та непропорційно розлогий проміжок між ними. Припускаю, що якби зібрати всі стрічки про 60-ті, їхня сумарна тривалість може перевершити ті десять років, що формували ці часи.
Це кіно про інший час, у якому я теж ніколи не жила, а з часу, коли з телевізора лунав один й той самий чоловічий голос дубляжу К1, що переходив із кіна в кіно, ніби воно не припиналося ніколи. Як безкінечний трюк вступної сцени — повз якого телевізора пройти мені тепер, аби опинитись без жодного наміру перед такою наглою операторською витівкою? Фільм в цілому — провал, проторений амбіцією, і все ж краса цього провалу мені здається звабливою, відчувати цю амбіцію мені приємно. Знімання за дурні гроші, приземлення «Конкорда», що десяток секунд потопає в помаранчевій млі — таке життя, здається, не судилося мені (нам)?
З уже минулого / ще нещодавнього:
«Літак Мрія пролітає над садами Джардіні, але не відкидає тіні. [...] Чи може мріяти (про тінь над садами Джардіні) країна, яка знаходиться в глибокій економічній кризі та ще й відкритому воєнному конфлікті?»
